Моя корзина Моя корзина
Сейчас корзина пуста.

Мой профиль

История декоративного искусства Украины. Ткачество (на украинском языке)

Одне з чільних місць у побуті українців здавна займали ткані вироби. Виконуючи різноманітні функції, полотна, рядна, верети, настільники, рушники надавали інтер'єру традиційного житла непов­торного етнічного забарвлення. Ткані сорочки, плахти, запаски, обгортки були важливою скла­довою одягового комплексу. У численних статистично-економічних працях останньої чвер­ті XIX ст. кустарне виробництво, поряд із про­мисловим, розглядають як типове домашнє заняття.
Дослідження ткацтва XIX ст. ускладнюється тим, що датованих пам'яток, окрім кролевецьких виробів, майже не збереглося.Однак біль­шість музейних взірців тканин, атрибутованих кінцем XIX - початком XX ст., свідчать про усталеність і безперервність традиції ткацтва упродовж тривалого часу.
За традицією у ткацтві використовували конопляні та лляні нитки для основи, вибіле­ний вал - для піткання. Наприкінці XIX ст. набули поширення бавовняні нитки фабрично­го виробництва - "бурунчук", "бомбак", "запо­лоч" Застосовували техніки узорного багаторемізного (чиноватого) і човникового ткання, різноманітні способи ручного перебору.
Своєї виразності ремізно-човникове ткання набувало завдяки зіставленню на тканині пло­щин, затканих групами ниток, спрямованих під різним кутом, що давало змогу створити чіткий рельєфний орнамент зі світлотіньовим ефек­том. Графіку візерунка підсилювала темніша за тоном конопляна основа та світліший лляний уток. У процесі ткання на чотирьох-, восьми- ремізних верстатах вироби декорувалися моти­вами скісних, зустрічних ліній, ромбів. Складніші композиції створювали на базі найпростішого та найпоширенішого візерунка у вигляді діагональних смуг («у ряди», «пруж­ки», «косі ряди»). При рапортному повторенні ці смуги утворювали мотиви «у сосонку», «сме­річку», «ялинки». На основі ламаних саржевих діагоналей ткали ромбоподібні візерунки, роз­мір і взаєморозміщення яких мали декілька варіантів. Рапорт із крупніших ромбів утворю­вав композицію «в кружки», з дрібних - «коропова луска», «у гречечку». З прямокут­них форм однакового або різного розміру складався візерунок «шашки». Складніші орна­менти - «в дамки», «ламаний хрест», «хрес­ти», «млини», «книші» тощо. Так, в основі композиції мотиву «хрести» - ромб, заповнений квадратами або прямокутниками, утворю­ваними то основою, то пітканням. Ускладнення й збагачення техніки сприяло появі нових візе­рунків - «гурковий», «сухарики», «тарілко­вий». Вироби з таким орнаментом, ткані на дванадцяти й більше підніжках верстата, були вершиною ткацької майстерності. Виразність чиноватих тканин посилювали горизонтальні кольорові смуги - переписки: одинарні, подвій­ні чи потрійні.
Човникові тканини вирізнялися декоратив­ністю, багатством кольору. Характерна компо­зиція для них - поперечносмугаста зі своєрід­ним геометричним орнаментом. Типова техніка ткацтва - «під дошку».
Розвиткові ткацьких промислів у XIX ст. сприяло широке використання у виробництві давніх перебірних технік, що давало змогу створювати кольоровий рельєфний орнамент над ґрунтовим полем тканини. У перебірних тканинах застосовували дві групи ниток піткан­ня. Одна група формувала ґрунтове поле, а друга - застилала цей ґрунт візерунком. Використовували різноманітні техніки перебо­ру - «під полотно», «під парки», «вибором», «миропільський».
Багаторемізне, човникове та перебірне ткан­ня, а також їхні комбінації типові для багатьох груп тканин інтер’єрного призначення, а саме: покривал (ряден, верет), наволочок (поши­вок), скатертин (обрусів, настільників), руш­ників (ручників, утирачів, стирок).
Покривала - поліфункціональна група тка­нин із характерними назвами у різник регіонах. Назву «рядно» вживали на Київщині, Поділлі; «верета» - на Покутті, Гуцульщині, Буковині; «плахта», «плат» - на Лемківщині.
Покривала зшивали з двох однакових вузь­ких частин, які, залежно від призначення, виготовляли з однорідної чи змішаної пряжі.
Такі вироби мали звичайне полотняне, або ж складніше - саржеве переплетення. Чиноваті покривала із тканням у вигляді діагонально спрямованих смуг правого або лівого напрямку виготовляли майже по всій Україні. Очевидно, сама назва «рядно», а також її інші варіанти - «радов’яне», «рядовина», «рядове» походить від слова ряд1. Побутували рядна «у сосонку», а також із ромбоподібним візерунком. На Західному Поділлі ткали однотонні верети з чиноватими візерунками «у вилки», «в очка».
Покривала були однотонними і поліхромни­ми - «писаними». Водночас із рельєфним візе­рунком ткали кольорові поперечні смуги, рідше - як поперечні, так і повздовжні, які,
перетинаючись, утворювали кольорову клітинку. На Полтавщині, Чернігівщині ткані
 «у ряди» і «в сосонку» рядна доповнювали широкими кольоровими поперечними смугами, здебільшого двох кольорів. На Слобожанщині ткане «в кружки» рядно збагачували одинарни­ми чи подвійними темними одноколірними смугами-переписками. «Пасмисті» рядна характерні для Сумщини. На Східному Поділлі ткали рядна з різноко­льоровими стрічками - «баточками», «смужка­ми», рідше - «в гратках з» чи «кватерками», тобто в клітинку2. Рядна й верети доповнювали заснівками - поздовжніми смугами червоного або чорного кольору.
Тканини Західного регіону поєднували чиновате й перебірне ткання, зокрема на Покутті й Гуцульщині. Верети Покуття мали попере­чносмугастий візерунок із вузьких чорних і червоних стрічок, заповнених геометричними мотивами ромбів, косих хрестів, квадратів, трикутників тощо. Подібні за своїм декором «павучко­ві» покривала Гуцульщини. На Лемківщині побутували поперечносмугасті перебирані (перебірні) покривала.
Для ряден Півдня України характерні поліхромність, використання килимових технік.
Наволочки (пішви, пошивки) - порівняно невелика група тканих виробів у формі видов­женого прямокутника. Однотонні - виготовля­ли по всій Україні для щоденного вжитку. Наволочки з декоративним оздобленням ткали в окремих регіонах. Своєрідністю вирізнялися наволочки Покуття, в яких використовували ручний перебір і килимове ткання. Побутували поперечносмугасті, клітчасті тканини, але най­більшим багатством композиції характеризу­ються вироби з геометричним декором - «забо­рами?*, розміщеними по ширині. Дрібноузорні поперечносмугасті «пішви» побутували на Гуцульщині. Смугасті, картаті, узорноткані перебірні наволочки були розповсюдженими в рівнинних і передгірських місцевостях Закарпаття.
У народному побуті особливим багатством декору вирізняються скатертини (скатерки, настільники, накидки, обруси тощо). Призначені для покриття столу або скрині, вони відповідно до їхніх розмірів мали вигляд вузького прямо­кутника довжиною 2 м - 3 м і шириною 50 см - 60 см. Скатертини ткали полотняним і сарже­вим переплетеннями, застосовували перебірні та килимові техніки.
У ткацтві скатертей чиноваті переплетення утворювали прості й складні візерунки. Полотнище впоперек перетинали смугами-переписками червоного, чорного, синього або сірого кольорів. По вужчих краях скатертину оздоблювали складнішим декором: смугами різної ширини та барв. Композиція складала­ся із двох-п’яти груп стрічок. Найчастіше це був тридільний уклад смуг, у яких поєднува­лося два-три кольори. Іноді домінував один червоний колір. Чиноватий візерунок тла виразно виділявся на поліхромних стрічках. Кольорові заснівкн - одиничні, подвійні та потрійні, введені в основу по краю, слугували облямівкою виробу. Ткали заснівкн і по всьо­му полотнищу, утворюючи, таким чином, клітчасту структуру4.
У різних ткацьких осередках склалися свої особливості композиції скатертин. Чиноваті візерунки «у сосонку», «в кружки», «у гре­чечку», «у книші», «у хрести» поширені на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині. У тка­цтві Зіньківського, Миргородського, Золото­ніського повітів Полтавської губернії створю­вали візерунки «в ряди», «в сосонки», «в кружки», «тернові», «слив’яні», «дамки», «ламаний дуб». Чернігівські скатертини мали саржевий декор «у вікна», «шаховий», «грушевий». Скатерті Київщини ткані «окружками», «сосонкою», «гречкою», декоровані на вузьких кінцях трьо­ма групами червоних і синіх стрічок.
Серед чиноватих візерунків Полтавщини, Чернігівщини, Київщини найбагатшими були узори «борисівка», «під борисівку», які похо­дили з однойменної слободи Курської губернії.
 
Переплетення ниток основи й піткання утворю­вали складні мотиви із замкненими ламаними діагональними лініями.
На Поділлі скатертини ткали «кісочками», «медівниками» чи «окружками», «короповою лускою», «дамками» тощо. Чиновате ткання доповнювали поперечними смугами, зокрема потрійними смугами «павучків».
Покутські скатертини ткали чиноватими пере­плетеннями «у чини», «в очко», «в сосни».
На Гуцульщині скатертини мали візерунок у скісні пружки, «в колосок», «у вічка». Типовий декор - поперечносмугастий із дріб­ними візерунками. Особливо виразними були дрібновізерункові поперечносмугасті «павуч­кові» скатертини Гуцульщини.
Рушники були важливою складовою тради­ційного побуту й супроводжували людину від народження до смерті. За практичним призна­ченням вони поділялися на господарські, деко­ративні й обрядові. Від призначення рушника залежала його форма, розміри, декор.
Господарські - «стирачі», «утирачі», «руч­ники» - були загальнопоширеними, використо­вувалися у щоденному побуті. їх ткали простим полотняним, або саржевим переплетенням із грубої конопляної пряжі в основі та очосу льону в пітканні. Ці рушники здебільшого невеликого розміру, з цупкого полотна - «вісім­ки» , «десятки». Типовий ремізний рушниковий візерунок складався з діагональних рельєфних смуг - «пружки», «косі рядки», а також візе­рунків «ялинка», «в кружки». Кольорове оздоблення дуже лаконічне - поперечні смуги на кінцях.
Своїми розмірами, складними техніками виконання вирізнялися декоративні й обрядові рушники. У кожному регіоні вони мали свої особливості.
Зокрема, чи не найдовші рушники, до семи метрів, - «завєски» (для ікон на покуті) виго­товляли на Поліссі. Для них характерна попе­речносмугаста композиція
Довгими й вузькими були «наобразники» (божники,  набожники) Чернігівщини, Київ­щини. Роль обрамлення у цих рушниках віді­гравали своєрідно декоровані кінці та один прикрашений довгий берег.
У рушниках «на грядку», «на жердку» декор зосереджували на одному кінці виробу.
 
Особливим декоративним багатством виріз­нялися «кілкові» рушники, які набули поши­рення в центральних, північних і східних регі­онах України. Основний композиційний акцент у таких виробах зосереджено на кінцях.
У багатьох регіонах України чільне місце у хаті займав кролевецький рушник.
Провідними осередками побутування перебірного ткацтва Чернігівщини були Кролевець, Козелець і Ніжин. Серед традиційних ремісни­чих центрів регіону найбільшою чисельністю ткачів вирізнявся Кролевець.  Кролевецькі ткані вироби - рушники, скатертини з їхніми типови­ми «орлистими» («орляними») мотивами мали неабиякий попит далеко за межами Чернігівщини, привертали увагу на багатьох сільськогоспо­дарських виставках.
Особливо цінувалися кілкові «королівські», «красні» рушники, які за ширини 40 см - 50 см сягали довжини 3 м - 4 м. Виняткової вираз­ності кролевецьким рушникам надавало поєд­нання білого тла з червоним орнаментом, а з кінця XIX ст. навпаки - червоного тла з білим візерунком. Поряд із цим у музейних колекціях трапляються рідкісні пам'ятки, в декорі яких використано декілька кольорів, зокрема синій, чорний.
Типова композиція кролевецького ткацтва - поперечносмугаста. Орнамент зосереджено пере­важно на кінцях виробу, середня частина зали­шається без візерунка, хоча ткали також рушни­ки із суцільним заповненням поля орнаментом. У XIX - на початку XX ст. основними мотивами ткацької композиції були «шуліки» та «орли», очевидно, візантійського походження. Тканий «шуліка» із розпростертими крилами знаходив­ся, як правило, на кожному з кінців рушника. Двоголових орлів зображували попарно, по три, по чотири (у шаховому порядку). Іноді ці образи утворювали рапортну структуру. Упродовж сто­ліття образ орла видозмінювався, набуваючи уза­гальненого, спрощеного вигляду. З часом мотиви двоголових орлів розчинилися серед розет, кіл, ромбів, квадратів, візерунків «плахта», «у дамки», «пів ріжки» тощо. Іноді їх поєднували з образами півників, качок. Доповнювали компози­ції зображеннями одно-, трьох-, п'ятибанних «монастирок», «каплиць». Автономними обра­зами (або в поєднанні з орлами) виступають «дерево життя» й триверхі «свічники» .
Одна з особливостей кролевецького тка­цтва - застосування різних технік перебору
полотняного, двобічного («під парки»), «вибо­ром» («з вибором»), однобічного. Полотняний і двобічний перебір використовували у першій половині, однобічний - наприкінці XIX ст. У 70-80-х роках XIX ст. кролевецьке ткацтво збагатилося репсоподібним «миропільським» перебором. «Миропільські» рушники зі своє­рідною композицією, рубчастою фактурою поверхні були найдорожчими. Не обмежую­чись перебором, майстри застосовували також техніку богуславського човникового ткацтва «під дошку».
Матеріалами для основи у першій половині XIX ст. слугували льон і конопля, а вже з дру­гої половини століття їх замінила бавовна. Червоний колір отримували фарбуванням пряжі червцем, мареною, крапом.
Найстаріші, збережені донині кролевецькі рушники, належать до 30-х років XIX ст. Рушник із витканою датою «1838» знаходиться у Кролевецькому районному краєзнавчому музеї, із написом «1839. ПМ» зберігається в музеї Кролевецької фабрики художнього тка­цтва. На тканих виробах першої половини XIX ст. дату часто вплітали в загальний орна­мент, зокрема на рушнику Леонтія Риндіна 1841 року. Пізніше дату й напис ткали переважно на одному кінці виробу - рушник із датою «1878» із ЧІМ (інв. И-157), «1887 ГОДА» з МУНДМ (інв. КТ-2041). Часто зазначали не лише рік, а й місяць, день виготовлення: «1872 ГОДА. МЬСАЦА А 11 ДНЯ» виткано на скатертині. Вказували прізвище, ініціали, іноді повне ім’я майстра - Настя Іваницька, Петро Бідний, Єедокія Карпцова. Імена майстрів і дату створення розміщували також у попереч­них смугах по всьому полю рушника. У текстах
 
трапляються помилки, розташування літер у зворотній бік, дзеркально обернені написи.
У книзі записів кролевецького ткацького цеху зазначені імена майстрів: Хоми Тищенка, Нечипора Пастушка, Степанаі Сави Торобанів, Микити Задорожного, Корнія й Василя Лисенків, Дмитра та Ігната Лукашів. Відомі цілі династії ткачів - О болонських, Риндіних, Залізняків, Щербанів. Так, серед Риндіних ткачами були Ілля, Єфим, Лаврентій та його син Єремій. Ім’я Єфима Риндіна згадується під час сільськогосподарської виставки у Кролевці 1845 року. З двадцяти чотирьох рушників, представлених тоді на виставці, два його вироби було визнано найкращими. Утім найталановитішим із Риндіних був Лаврентій, що «умів складати візерунки і брав їх з морозу».
У 70-80-х роках XIX ст. кролевецьке худож­нє ткацтво набуло промислового значення. Суттєву роль у розвитку цього кустарного про­мислу відігравали скупники - постачальники сировини та організатори масового збуту ткаць­кої продукції. «Рушниковим королем» серед скупників став Іван Єремійович Риндін, онук Лаврентія21, який спочатку лише скуповував ткані вироби, а пізніше обмінював дану в кре­дит пряжу на готові рушники. Розширюючи поле своєї діяльності, Іван Риндін відкрив склади готової продукції в Харкові, Києві, Москві. Кролевецькі вироби експонувалися на виставках у Парижі, Лондоні, Чикаго. У 1905 році на Риндіна працювало три тисячі кролевецьких ткачів. Рушники на його замовлення виготовляли за певним стандартом. Часто на них з обох кінців виткано: «Г. КРОЛЕВЕЦЬ»» та «И. Е. РЬІНДИНЬ. Поряд із традицій­ними червоно-білими рушниками виготовляли так звані «царські», різнобарвні та строкаті, оздоблені лелітками.
 
1895 року в Кролевці за постановою Чернігівського губернського земства засновано «Кустарно-ткацький склад», основним завдан­ням якого було надання матеріальної допомоги ткачам, забезпечення їх дешевою сировиною, удосконаленими верстатами. Вважалося, що склад стане не лише сировинною базою, осе­редком збуту готової продукції, але й, за прик­ладом Полтавського земства, показовою май­стернею, де ткацьким виробам буде надано «більш мистецького смаку». Склад проісну­вав 15 років, намагаючись створити конкурен­цію скупникам. Під керівництвом подружжя Голосових оновлювалася орнаментика, у вироб­ництво було впроваджено жакардовий верстат. Це зумовило появу «земських рушників».
Утім наприкінці XIX - на початку XX ст. ткацтво часто поповнювалося не відповідними цьому виду мистецтва мотивами із друкованих зразків низької якості. На рушниках з’явилися «брокарівські» квіткові мотиви, копії орнаменту з опублікованих альбомів вишивки хрестиком.
Виразними стильовими рисами позначені рушники XIX ст. з Богуслава Київської губер­нії, ткані човниковою технікою «під дошку». Поперечні смуги цих виробів заповнені дріб­ними хрестоподібними візерунками, мотивами розет.
Неповторністю вирізняються перебірні руш­ники Півдня України. Найпоширеніші в цьому регіоні два типи рушників - бамбакові й гару­сові, ткані «вибором» і «під парки». Бамбакові мали червоно-сині (чорні) узори, гарусові - багатоколірні. Для обох видів характерна попе­речносмугаста композиція, домінування круп­них геометричних мотивів.